White Ward: свобода, експерименти та кінематографічний звук
У цьому інтерв'ю гітарист Юрій Казарян розповідає, чому блек-метал залишається жанровою основою White Ward, як гурт створює складні композиції та які очікування має від свого слухача.
White Ward — один із найпомітніших і найбільш інноваційних представників блек-металу в Україні. З моменту свого заснування у 2012-му гурт неодноразово порушував жанрові рамки, поєднував атмосферні та кінематографічні елементи. Як результат — три успішні повноформатні альбоми, співпраця із лейблом Debemur Morti Productions і, звісно, виступ на Roadburn.
Утім, 2 квітня, після скасування анонсованого на 2025 рок європейського туру, на головній сторінці White Ward з’явилося повідомлення, що колектив ставить усі лайв-активності на паузу на невизначений час, а творчий процес призупиняє внаслідок вигорання учасників.
Нам вдалося поспілкуватися з Юрієм Казаряном, гітаристом і співзасновником гурту, ще до цих подій у рамках роботи над нашим першим металзіном "РОК!Т". До слова, придбати свій примірник ви ще можете за посиланням.
Коли темрява стає реальністю
Повномасштабне вторгнення застало українських музикантів у стані, коли створювати стало одночасно необхідно й майже неможливо. Гітарист Юрій Казарян говорить про те, як змінився його підхід до написання музики, чому емоції — не завжди рушій, і як війна змінює сприйняття жанру, що десятиліттями звучав на межі темного та забороненого.
— Як війна вплинула на вашу музику?
— Після початку повномасштабного вторгнення мій творчий стан був нестабільним. Це нагадувало біполярний розлад: періоди натхнення змінювались повною бездіяльністю. Я не міг торкатися інструментів тижнями.
Мені не властиво створювати музику на піку емоцій. Це завжди був для мене розмірений, концептуальний процес: із попереднім опрацюванням ліричних, візуальних та естетичних рішень. Війна цього не дозволяє. І хоч переживання є джерелом музики, вони мають пройти через час і рефлексію, щоби перетворитись на щось осмислене.
Останній рік — ще складніший. Через фізичне й ментальне виснаження, постійні побутові проблеми та брак часу я майже не працюю над новим матеріалом. Лише мінімальна підготовка до концертів.
— Чи змінилось твого ставлення до блек-металу після пережитого?
— Ні, фундаментально — ні. Я завжди розумів, що тема війни чи інші контроверсійні речі можуть когось травмувати. Але дослідження темного боку реальності — це суть екстремальної музики, особливо коли мова йде про найбільш андеграундні жанри металу, шумової чи індустріальної музики. Вони завжди балансували між шоком і притягальністю.
Це не для всіх — і це нормально. Але що для мене змінилось — це чітке усвідомлення, наскільки далекими від реальності є музиканти, які глорифікують війну, не маючи уявлення про її справжню суть.
Навіть я не можу повністю це осягнути, бо хоч і живу в країні, що воює, найстрашніше мене поки що оминуло. А ті, хто романтизують руйнування і насильство, найчастіше просто граються з естетикою. У реальності жоден «радикальний» мілітарист не хотів би опинитися під бомбами.
Те, що іноді виглядає як радикальність, часто є просто позою, провокацією чи естетичним жестом, а не справжньою позицією. І в цьому різниця між шок-контентом і реальною загрозою, між творчістю і пропагандою.
Виступ гурту на фестивалі Файне Місто у 2024 році
— Яке твоє ставлення до використання теми війни в екстремальній музиці?
— Коли війна подається в нейтральному, історичному чи антивоєнному ключі — це не викликає запитань. Але романтизація чи глорифікація війни — інша справа. Особисто для мене це часто виглядає несерйозно, недолуго, а іноді навіть відверто смішно.
Утім, це не заважає мені слухати, наприклад, Revenge чи Conqueror, або "знищувати вуха" під Genocide Organ та MZ.412. Їхній підхід — інший: там є атмосфера, концепція, подача. Вони створюють естетичне поле, яке викликає інтерес, а не відторгнення.
Але більшість гуртів, які торкаються теми війни, на щастя, не мають реального досвіду, подібного до нашого. І це відчувається. Їхні уявлення — штучні, поверхові, часто інфантильні. Вони не можуть усвідомити, що таке війна, і що відчуває людина, яка живе в її умовах.
Як White Ward працюють із формою, звуком та атмосферою.
Структура, звук, гармонія — усе в музиці White Ward підпорядковане не жанровим канонам, а відчуттю. Юрій Казарян пояснює, чому еклектика не є самоціллю, як блек-метал став основою, і чому складність — це не про показну прогресивність, а про глибину переживання.
— Що для тебе радикальність у блек-металі?
— Радикальність — річ суб’єктивна. Навіть на початку 90-х блек-метал не був радикальнішим за інші жанри. Теми насильства, сатанізму, крайніх ідеологій існували в металі задовго до того, а в індустріальній сцені — й узагалі були подані ще більш жорстко.
Блек-метал вирізнявся не змістом, а способом подачі. Він зосередився на створенні атмосфери, використовуючи сирий звук і естетику відчуження. Це був крок убік від глянцевого звучання і технічної навороченості, спроба повернути музиці недосконалість, яка робить її живою. Тому блек-метал часто порівнюють із панком — обидва жанри народилися як реакція на передбачуваність і втрату змісту.
— Чому ваша музика така жанрово еклектична?
— З другого альбому я почав сприймати White Ward не просто як гурт, а як художній проєкт. Хотілося, щоб музика була схожа на фільм — щоб вона викликала образи, відчуття простору, зміни настрою.
Dark jazz, ambient і блек-метал природно поєднуються. Вони дають змогу створити глибоку, багатошарову атмосферу. До того ж я надихаюсь не лише музикою, а й візуальним мистецтвом, кінематографом, навіть іграми. Це допомагає збудувати цілісний світ у кожному альбомі.
Третій повноформатник "False Light" (2022) черпає натхнення з "Intermezzo" Коцюбинського, творчості Керуака та ідей Карла Юнга
— Чому, попри це, блек-метал — ваша основа?
— Бо річ не в тому, які саме гармонії ти використовуєш, а в тому, як саме ти їх подаєш. У блек-металі впізнаваними є тремоло та бласт-біти — не за самою технікою, а за ефектом. У поєднанні з реверберацією і сирим звуком вони створюють особливу монолітну текстуру.
Це те, що нам близьке: атмосфера понад техніку. Тому блек-метал — це радше підхід, ніж набір правил.
— Чому ви обираєте складну структуру композицій?
— Не тому, що хочемо виглядати прогресивними. Просто є бажання розповісти історію, передати зміну станів і настроїв.
Якщо композиція лінійна, вона швидко стає передбачуваною. Нам хочеться, щоб музика розвивалась, трансформувалась, вела за собою. Це ближче до мови кіно, ніж до традиційної пісенної структури. Без цього музика стала б просто «заставкою», а не історією.
На сцені й за її межами
Про слем, стриманість європейської публіки, улюблені міста, тури як форму підтримки й бажання просто робити свою справу.
— Як ти ставишся до слему на концертах White Ward?
— Є дві сторони. З одного боку — мені це не дуже близьке. Це ніби свідчить, що частина слухачів сприймає музику поверхнево, не заглиблюючись у сенси, які ми вкладаємо. Слем, мош, фізкультура на концерті — це не та реакція, яку ти очікуєш, коли виконуєш серйозну й атмосферну музику.
Але я розумію, що людям потрібно якось розряджатися. Особливо молоді, які живуть у постійній напрузі. І я точно не хочу комусь щось забороняти — головне, щоб це не заважало іншим слухачам або музикантам на сцені.
Попри скасування запланованого туру 2025 року, White Ward мають уже чималий досвід виступів за кордоном. Поговорили з Юрієм про враження від європейської публіки, знакові локації та моменти, які залишилися з гуртом надовго.
— Чи були у вас особливі очікування від європейської аудиторії?
— Очікувань не було, був інтерес. Аудиторія за кордоном доросліша, спокійніша, стриманіша. Середній вік — десь 30–35, і слему практично немає.
Часом, коли дивлюся в зал, навіть не розумію — подобається їм те, що відбувається, чи ні. Але після треку — аплодисменти, після концерту — розмови. Просто інший темперамент.
— Які локації вам особливо запам’ятались?
— Складно виокремити щось одне — майже кожна країна залишає слід. Але Roadburn для нас був особливо важливий — він дає відчуття, що те, що ми робимо, справді має цінність. Це своєрідний знак якості в андеграундній сцені.
Хоч і не з першої спроби, але White Ward таки вдалося виступити на культовому фестивалі Roadburn у 2024 році
Особисто мені найбільше запам’ятався Тун у Швейцарії — це було під час нашого першого євротуру у 2019-му. Стоячи на березі озера, дивлячись на гори, я чітко відчув: я на своєму місці й роблю те, що повинен робити. З того моменту в цьому більше не було сумнівів.
— Ви граєте один і той самий сетліст у турі чи адаптуєте його?
— Зазвичай — один сетліст на весь тур. Це дозволяє краще зігратись і зберігати стабільну якість. На фестивалях можемо його трохи скорочувати, бо час обмежений.
Новий етап
Кожна зміна складу — виклик, особливо коли йдеться про людину, з якою гурт пройшов довгий шлях. Але іноді такі зміни відкривають простір для нового. У фінальній частині інтерв’ю — про атмосферу в колективі після змін і про електронну музику, яка колись теж може стати частиною особистої історії Юрія.
— Як гурт почувається після того, як Андрій Печаткін залишив склад?
— Поки зарано робити висновки — ми ще не мали достатнього досвіду в створенні нового матеріалу в оновленому складі. Але вже зараз можу сказати, що атмосфера в колективі стала легшою. Зникла напруга, яка накопичувалась.
З’явилося відчуття, що в деяких аспектах у мене розв’язані руки. І хоча ми не знаємо, яким буде майбутнє, ми точно знаємо, що воно буде іншим. І це нормально.
У старому складі. На вокалі — Андрій Печаткін
— Ти згадував про ідею створити електронний проєкт. Чи працюєш над ним зараз?
— Так, є така ідея. Хочу зробити щось на перетині індастріалу, техно й пауер-електроніксу — умовно в стилі Vatican Shadow, Franz Falckenhaus, Alberich. Але поки що це тільки задум.
Колись я також говорив, що хотів би використати українські народні інструменти — не в рамках White Ward, а в окремому контексті. Але нині на це банально немає часу. Усе це — плани на майбутнє, які ще мають визріти.
White Ward у мережі:
Фото Аліни Плеської
